Зимові святки в Україні — це не лише релігійні дні, а й складна система народних обрядів, що поєднує християнські та дохристиянські традиції. Поліська етнографиня Валентина Невеська розповіла про давні звичаї, які протягом 13 днів супроводжували українців від Різдва до Водохреща.

На Поліссі, як і в інших регіонах України, зимові святки розпочиналися саме з Різдва. Підготовка до свята починалася ще напередодні, на Святвечір. Господині готували 12 пісних страв, серед яких головною була кутя із цільного зерна. У хаті ставили солом’яного дідуха, символ роду та пам’яті про предків.
“Цей період року здавна вважався особливим та ‘перехідним’, коли люди намагалися жити за усталеними звичаями та традиціями, які майже десь на генетичному рівні передавалися із покоління в покоління — щоб забезпечити собі та своїй родині добробут та надійний захист на увесь рік”, — зазначає Валентина Невеська.
У перший день Різдва родини молилися, присвячуючи час Богові та народженню Ісуса Христа, і лише відвідували гостей. Гучних свят, таких як весілля чи хрестини, цього дня не проводили. На столі обов’язково був круглий хліб — книш, символ Сонця та відновлення життя, а кутя стояла біля дідуха протягом усіх свят.
Не менш важливою частиною свят була коляда. Гурти колядників обходили оселі, прославляючи народження Христа та бажаючи господарям здоров’я й достатку. Мелодика поліських колядок відрізнялася образами бджіл, меду, льону та сосни — символами, які поєднували християнські та дохристиянські вірування.
31 грудня відзначали Маланку — образ веселої та безтурботної господині. Під час святкувань парубки перевдягаються, жартують і беруть участь у театралізованих дійствах. Центральним обрядом була “коза” — символ життєстійкості, яку “вбивали” і відразу “оживляли”, відтворюючи цикли природи та відродження.
1 січня чоловіки ходили по домівках, посіваючи зерном та бажаючи багатого врожаю. За словами Валентини Невеської, кожен перший посівальник, який входив до оселі, визначав успіх року. Використовували різні злаки, крім гороху — його вважали поминальним та символом “сльоз Богородиці”.
Святки завершувалися Водохрещем. Освячену воду зберігали протягом року, використовуючи для захисту та лікування. Попри християнське значення свята, воно органічно підсумовувало двотижневий цикл зимових обрядів, що корінням сягає дохристиянських часів, коли люди спостерігали за рухом Сонця.
Завершальні обряди включали символічне обмолочування дідуха після свят. У деяких північних селах Житомирщини родичі збиралися разом, приносили свої солом’яні дідухи та вручну “молотили” їх, символізуючи кінець свят та підготовку до весняно-польових робіт.
“Так люди святкували народження Сонця, помічали, як день стає довшим, і з надією очікували весни та нового врожаю”, — додає етнографиня.
Зимові святки для українців — це поєднання релігії, природи та давніх традицій, які передавалися з покоління в покоління, нагадуючи про цикли життя та неперервність родинних цінностей.













