Калита на Поліссі – це не просто веселі вечорниці з калачем та жартами. За ними стоїть давній солярний культ, ритуали відганяння темряви та цілий комплекс дівочих ворожінь, які на півночі Житомирщини збереглися ледь не в первісному вигляді. Про те, як змінювалося це свято від язичницьких часів до сьогодення, розповідає етнографиня Житомирського обласного краєзнавчого музею Валентина Невеська.
Свято, що завершувало сонячний рік
У народному календарі Калита, яку з 2023 року за юліанським календарем відзначають 30 листопада, була одним із чотирьох головних свят року. Її витоки сягають дохристиянських часів і пов’язані з уявленнями про сонячний цикл.
“Наші пращури вірили, що все, що відбувається у їхньому житті, пов’язане із Сонцем, а відтак все їхнє життя залежить від його тепла та світла. Тож, календарний рік вони ділили на 4 рівні частини – залежно від фази сонця та його циклічності”, – пояснює Валентина Невеська.
За словами етнографині, ще з язичницьких часів ключовими точками року вважали:
- день народження Сонця – 25 грудня, коли світловий день починає збільшуватися
- весняне рівнодення – майбутній Великдень
- Купайла 25 червня – час, коли Сонце у зеніті
- Калиту – свято осіннього рівнодення, що замикало річне коло
Згодом ці дати співвіднесли з християнськими святами – Різдвом Христовим, Воскресінням, Різдвом Івана Хрестителя та днем Андрія Первозванного. Та, як підкреслює дослідниця, суть залишилася пов’язаною з природою, зміною пір року та уявленнями про народження і “смерть” Сонця.
“Здавна люди вважали, що все, що народжується, – помирає, а все справжнє має здатність воскресати або народжуватися знову. Так і Сонце – спочатку помирає, але згодом народжується знову”, – каже Невеська.
Калита здавна була суто осіннім святом. Однак з часом її обряди посунулися ближче до зими, коли ночі ставали довшими за день, а про цю пору казали, що після Калити “ніч щодня починала красти день”.
Чому грудень наповнений святами
Нерозуміння природних процесів у давнину породжувало цілі системи обрядів та вірувань. Люди пояснювали негоду дією злих сил і намагалися їх відігнати.
“Оскільки знань про природу, її циклічність і присутність сонця у язичницькі часи людям бракувало, то вони й придумали собі ритуали на Калиту. Калитою вони називали кругле божество, яке символізувало постаріле сиве сонце”, – розповідає етнографиня.
За уявленнями предків, саме 30 листопада це “сиве сонце” спускалося на землю, і його треба було охороняти від міфологічних істот, які могли його “надкусити” або знищити. Дощі, вітер, холод та інші прояви негоди сприймали як знак впливу злих сил.
Щоб відігнати темряву, від кінця осені і аж до народження нового Сонця, а згодом – до Різдва, громади влаштовували гучні обрядові дійства. Саме з цим, за словами Валентини Невеської, пов’язана велика кількість грудневих свят, які йдуть одне за одним – Катерини, Андрія, Наума, Сави, Варвари, Миколи, Ганни, Спиридона. Такий “щільний” календар не повторюється в жодному іншому місяці.
Калач, що символізує старе сонце
Невід’ємний атрибут Калити – однойменний обрядовий калач у формі круга. Саме він уособлював постаріле сонце, яке потрібно було вберегти.
На Житомирщині, розповідає етнографиня, з давніх часів пекли круглий корж з прісного або житнього тіста. Замішували його дуже тугим, щоб був твердим і довго зберігався. Напередодні свята, 29 листопада, калач перев’язували червоною стрічкою і підвішували до стелі.
“Калиту спеціально запікали до твердого стану, щоб її важко було вкусити, та залишали в ній отвір для того, аби прив’язати. Підвішена до стелі та перев’язана червоною стрічкою, вона розхитувалася, наче сонце, яке постійно ховається”, – каже Невеська.
Навколо цього калача розгорталася головна гра вечора. Біля калити з’являлися двоє персонажів – “пан Калетинський” та “пан Коцюбинський”.
- пан Калетинський тримав і розхитував калач, дражнив тих, хто хотів його вкусити, та стежив, щоб ніхто не торкався його руками
- пан Коцюбинський “під’їжджав” до калити верхи на коцюбі чи рогачі, уособлюючи злих міфологічних істот
Учасники промовляли жартівливі приказки – наприклад, “Їду-їду, не борозди, не сліду” або “Кусайте, не смійтеся, бо як будете сміятися, то я буду мазатися”. Наприкінці обряду дивилися, кого не намазали глиною. Вважалося, що той, хто не сміявся, міг бути “відьмою” або людиною, яка не бажала добра громаді. Такого учасника могли осоромити або навіть вигнати з колективу.
Як Калита стала вечорницями Андрія
З плином часу ритуали довкола Калити змінювалися. Наприкінці ХІХ століття дійства напередодні свята втратили суто обрядовий характер і перетворилися на молодіжні забави. Калитові вечори збіглися з відзначенням дня Андрія Первозванного, а самі посиденьки почали називати Андріївськими вечорницями.
“Приблизно 200 років тому ритуали напередодні Калити наші предки замінили на першу зимову забаву. Проте традиція в обрядовості з кусанням калача залишилася”, – пояснює етнографиня.
Суспільні зміни, запровадження християнства та зростання рівня освіти вплинули і на зміст свята. Вечорниці стали нагодою для розваг, що тривали до пізньої ночі. Саме ніч, яка вважалася містичною, стала часом дівочих гадань.
“Вечорниці, які з приходом християнства стали називати Андріївськими, бо збігалися у часі із відзначенням християнського свята Андрія Первозванного. А оскільки розваги розпочиналися ввечері і закінчувалися пізно вночі, то молодь засиджувалася до ранку, а дівчата починали ворожити на свою майбутню долю”, – каже Невеська.
Саме в цей контекст вписалася відома фраза “Спідницею волочу, бо дуже заміж хочу” – як символ дівочих сподівань у час, коли весіль проводити не можна, але всі думки вже спрямовані на майбутній шлюб після посту.
Ніч гадань: чоботи, вареники і собака
Особливою рисою Андріївських або Калитовських вечорниць на Поліссі було ворожіння. Ніч з 29 на 30 листопада (раніше – з 12 на 13 грудня) дівчата чекали з особливим нетерпінням.
Одним із найпоширеніших гадань на Житомирщині було кидання чобота через хату. Зазвичай дівчина знімала чобіт з правої ноги, кидала через дах і дивилася, як він упаде. Якщо носок був до дверей чи воріт – це вважалося знаком швидкого заміжжя. Якщо ж чобіт падав п’яткою до порога, “сидітиме у дівках”. Напрямок носка мав підказати, з якого боку прийде суджений.
Були й інші способи:
- рахували штахетини у паркані – парна чи непарна кількість мала “відповісти”, чи вдасться вийти заміж
- ставили під ліжко тарілку з водою і місток з двох паличок – якщо у сні хтось переведе через цей “міст”, то саме за нього дівчина й піде заміж
- готували вареники або “балабушки” з різними начинками – від капусти, маку чи груш до тирси або золи
За словами Валентини Невеської, вважалося, що той, кому дістанеться вареник з “дивною” начинкою, матиме особливу вдачу в наступному році. Балабушки викладали на підлозі, кликали собаку і дивилися, який шматок він понюхає, а який проігнорує – дівчина, чий вареник пес не зачепив, за повір’ям, не вийде заміж у найближчий рік.
Ще один варіант – півень у хаті. Дівчата розкладали зерно, і уважно стежили, яке саме піжерет півень. Чиє зерно він вибере – та першою й піде під вінець.
Інколи дівчата йшли під вікно до чужої оселі і прислухалися до розмов. Якщо в хаті казали “сядь” – це сприймали як знак, що заміжжя доведеться чекати. Якщо ж господиня просила когось “іди, принеси щось із комори” – це тлумачили як добрий знак.
“І таких різних гадань було багато. У кожній області, у кожному селі вони були різними. Але в жодному разі вони не входили до обряду відзначення Андрія Первозваного, бо церква не вітала будь-які ворожіння чи гадання”, – наголошує етнографиня.
За її словами, християнське свято Андрія передбачає молитву і надію на те, “що Бог дасть”, а не спроби зазирнути в майбутнє. Водночас у глибинках, зокрема на Поліссі, люди продовжували ворожити у “містичні ночі” напередодні народження нового Сонця або Різдва. Тож Калита, підсумовує дослідниця, є частиною української етнографії з глибокими язичницькими коренями і не є релігійним святом у прямому розумінні.
Полісся – територія, де час зупинився для Калити
На півночі Житомирщини, від Хорошева до Овруча, давні обряди Калити збереглися найдовше. Християнство прийшло сюди пізно, орієнтовно у XV столітті, а сам регіон тривалий час жив хутірським життям, залишаючись віддаленим від великих шляхів.
“Саме тому давні звичаї трималися тут століттями. У деяких поліських селах на півночі Житомирщини обряд Калити не просто пам’ятають – його й досі відтворюють у майже автентичному вигляді місцеві фольклорні колективи”, – розповідає Невеська.
Дослідники, які приїжджали сюди безпосередньо на свято, бачили, як громади ретельно відтворюють ритуали – з жартами, іграми та навіть еротичними натяками у деяких забавах. Під час таких дійств використовують ігри “ворота”, “перекидання шапок”, хлопчачі бешкети. Учасники нерідко роззуваються і ходять босоніж.
Житомирщина, яка понад 200 років тому входила до Волинської губернії, через болота довкола вважалася певною мірою етнічно відокремленою територією. Це, за словами етнографині, сприяло тому, що давні язичницькі традиції тут нібито “законсервувалися” і протрималися довше, ніж в інших регіонах.
Калита сьогодні: майстер класи, етновечори і нова молодіжна мода
Сьогодні обряди Калити на Поліссі живуть у нових формах. У громадах, особливо на півночі області, часто проводять майстер класи з випікання калити, етновечори в музеях та шкільні інсценізації вечорниць.
“Молодь залюбки відтворює давні жартівливі традиції, але завжди при цьому додає в них щось нове, сучасне, наприклад, музику, інтерактивні ігри, тематичні фотозони абощо”, – зазначає Валентина Невеська.
Так давній обряд, що колись був спробою вберегти сонце від темряви, сьогодні стає майданчиком для поєднання автентичної культури та сучасних форматів дозвілля. І попри зміну форм, одна річ залишається незмінною – Калита на Поліссі й далі залишається символом живої традиції, яка не втрачає свого змісту навіть через століття.
