Військовослужбовець із Житомира Микола Чайківський нині працює інструктором з тактичної медицини 199-го навчального центру Десантно-штурмових військ Збройних сил України. У 2013-2014 роках він був учасником подій Революції гідності. В інтерв’ю кореспондентці Суспільного Катерині Мороз військовий пригадав, як для нього починався Майдан у Києві та Житомирі, які провокації влаштовували проросійські сили, звідки люди брали сили для спротиву та якою, на його думку, могла б бути Україна без Майдану.
Спершу, розповів він, події Революції гідності сприймав так само, як і більшість українців – через телевізійні сюжети. Уже тоді Микола Чайківський зрозумів, що країна входить у період масштабних змін, а не просто спостерігає за черговою акцією протесту чи короткочасним пікетом. На той час він займався власними справами, працював і будував будинок, але в певний момент відчув, що звичайне життя більше не відповідає тому, що відбувається в державі.
За словами військового, після перших повідомлень про побиття студентів він поговорив із друзями, яких вважав людьми з активною громадянською позицією. У цих розмовах стало видно, що багато хто побачив країну зовсім іншою, ніж хотів би її бачити. Для значної частини українців, каже він, це було неприйнятно. Він задавався питанням, навіщо було чіпати студентів і навмисно підвищувати градус напруги, а вже зараз, на його думку, видно, що такий розвиток подій був вигідний передусім Росії. Чайківський вважає, що без цього сценарію могло б не статися ні тимчасової окупації Криму, ні подальшої ескалації, адже все виглядало як заздалегідь продумана робота, про яку суспільство тоді ще не знало.
Коли протестні акції розгорнулися, Микола Чайківський разом із друзями, які були серед організаторів житомирського Майдану, поїхав до Києва вже після початку подій на вулиці Банковій. Там він познайомився з багатьма молодими хлопцями і дівчатами, а паралельно у Житомирі почали організовувати власні акції протесту. До Революції гідності, згадує військовий, він іноді сумнівався, чи не є дивним його прагнення змін у країні. Але, побачивши на Майдані людей, які не були готові миритися з тодішньою ситуацією, він зрозумів, що таких, як він, значно більше.
За його словами, люди, з якими він там познайомився, хотіли лишитися господарями у своїй державі, забезпечити дітям гідне життя в Україні, а не шукати вигоди. Серед них Микола побачив зовсім інших лідерів – тих, для кого ідея була важливішою за будь-які політичні чи фінансові преференції. Він наголошує, що ці люди не прагнули особистих бонусів, а мислили категоріями спільного майбутнього.
На самому Майдані, згадує Чайківський, він одразу запропонував свою допомогу там, де міг бути найбільш корисним. Йому доручили організацію побуту у наметовому містечку. Разом із побратимами він займався встановленням наметів, облаштуванням місць для відпочинку та координацією побутових процесів. Ця робота забирала стільки сил і часу, що він майже не бачив того, що відбувалося на вулиці Грушевського.
За словами військового, на певному етапі протестів їхня команда вже забезпечувала харчуванням близько трьох тисяч людей і надавала прихисток тим, хто приїздив до столиці. Він додає, що не брав участі в таких акціях, як “марш мільйонів” чи “лежачі” протести, проте щодня бачив втомлених, але вмотивованих хлопців і дівчат, до яких долучалися нові учасники. З їхньої відданості ідеї та прагнення жити у вільній Україні він черпав сили, іноді майже не сплячи тижнями.
Коли почали з’являтися перші провокації з боку спецпризначенців “Беркут” та так званих “тітушок”, ситуація, за його словами, змінилася. Стало очевидно, що плакат сам по собі не захистить від ударів гумових кийків, а напруга постійно зростала. У таборі разом з ним тоді перебував і Устим Голоднюк – Чайківський познайомився з ним, коли той уже мав серйозну травму голови зі швами. Приблизно перед 18 лютого Микола повернувся у Житомир через власні справи, але, дізнавшись про організацію походу до Верховної Ради в Києві, усвідомив, що це може стати новим різким етапом протистояння.
Після цього він знову вирішив повернутися до столиці, хоча дістатися туди було дедалі складніше – великі потоки людей і перекриття метро ускладнювали дорогу. Дорогою його віз таксист без ноги, а вже за кілька годин стало відомо, що в Житомирі горить обласне управління внутрішніх справ (нині – Головне управління Нацполіції в Житомирській області). Тоді, каже військовий, вони зрозуміли, що потрібні на місці, щоб допомогти гасити пожежі й перевести розвиток подій Революції гідності в правове русло.
Окремо він згадує людей, з якими познайомився у ті місяці. Дехто з них загинув на Майдані. Для Миколи Чайківського, каже він, було честю знати Устима Голоднюка, який під час розстрілів став йому майже як брат. Вони багато обговорювали можливий розвиток подій, і Микола бачив, як Устим аналізує ситуацію та чітко розуміє, заради чого бореться. Серед загиблих, за його словами, був і Михайло Жизневський, якого він теж знав особисто. Втрати цих людей він називає для себе глибоким болем.
Чайківський згадує, що ще під час Революції гідності вони разом з однодумцями говорили про готовність віддати життя за майбутнє України, за демократію та за відповідальність перед наступними поколіннями. У процесі протестів він познайомився з великою кількістю людей, і для когось із них, каже, згодом “відкрилися очі”, коли стало видно, як насправді працюють певні структури чи партії, що брали участь у протестах.
Серед найяскравіших спогадів про Майдан Микола Чайківський виділяє момент, коли, за його словами, він побачив націю, готову продовжувати рух у правильному напрямку, не шкодуючи себе. Йому запам’яталися картини, коли дівчина-киянинка в норковій шубі і з доглянутим манікюром відколупувала бруківку, і її не можна було відмовити від цієї роботи. Він зазначає, що ця людина могла мати впорядковане життя, але свідомо ставила ідею вище за власний комфорт.
Військовослужбовець пригадує також студенток зі Львова, які, попри холод, виконували свою роботу в польовій кухні. Одну з них він бачив, коли вона чистила картоплю, тремтячи від холоду. За його словами, він пропонував змінити її, але почув у відповідь, що це її зона відповідальності. Такі епізоди, говорить Микола, показували, наскільки люди усвідомлювали свою участь у спільній справі.
Окрему сторінку спогадів складає прощання із загиблими. Він каже, що пісня “Плине кача” й досі асоціюється з тими днями, а кожне її виконання повертає у часи Революції гідності. Він згадує, як бачив тіла, загорнуті у державний прапор України, який від крові наче перетворювався на червоно-чорний стяг. У такі моменти Микола усвідомлював, що нинішні події є лише продовженням і відлунням тих часів.
Коли почалася втеча Віктора Януковича і система влади того періоду почала руйнуватися, першою його думкою, за словами військовослужбовця, була можливість нарешті зорганізуватися по-новому. Водночас у процесі, як він оцінює зараз, частина людей, які публічно брали участь у подіях, так і не зрозуміли глибинного сенсу, заради якого все відбувалося. Для когось Революція гідності перетворилася на інструмент перерозподілу посад у владі чи ресурсів, зокрема і серед політичних сил та партій, яким протестувальники довіряли ще до Майдану.
Революція гідності, підкреслює Чайківський, стала для нього особистою школою гідності та відповідальності. Вона навчила зберігати власну гідність і не просто пройти шлях, а залишатися вірним принципам до кінця. Він пригадує слова свого друга про те, що у боротьбі з драконом головне самому не стати драконом, і визнає, що не всім учасникам цього історичного процесу вдалося уникнути такої пастки.
«Я побачив націю, яка готова продовжувати поступ», – говорить Микола Чайківський, наголошуючи, що для нього це один із головних підсумків Революції гідності.
Розмірковуючи про те, якою була б Україна без тих подій, військовий вважає, що держава вже давно могла б перетворитися на сировинний придаток для Росії. На його думку, на той момент це також було частиною спланованих дій. Він пропонує порівняти ситуацію з Білоруссю, але додає, що щодо українців ставлення могло б бути іншим і значно жорсткішим. Активна частина суспільства, за його оцінкою, у такому разі ризикувала б опинитися серед убитих, зламаних чи зниклих.
Сучасну Україну Микола Чайківський називає країною, яка переживає дуже складний час, особливо з огляду на останні події повномасштабної війни. Він наголошує на важливості зберігати гідність і пам’ятати, що свобода можлива лише за наявності сильної армії. При цьому, за його словами, йдеться не тільки про військових, а й про участь кожного українця – у допомозі армії, підтримці та особистій готовності долучитися.
«Якщо ви думаєте, що хтось вам принесе мир, гідність і хороше життя, нічого з неба просто так не падає у цьому житті. Ви маєте долучатися до Збройних сил України, і це буде найбільшою гарантією безпеки», – підсумував військовий.
