Українська національна сорочка сьогодні об’єднує мільйони сердець у понад 100 країнах світу. Проте мало хто пам’ятає, що глобальний рух зародився рівно 20 років тому завдяки звичайній ініціативі чернівецького студентства. У третій четвер травня, коли традиційно відзначають День вишиванки, житомиряни отримали унікальну нагоду зазирнути за лаштунки цієї масштабної історії. Передпоказ стрічки запланували в Житомирі 21 травня о 18:00. Творці обіцяють глибоку розмову про сенси.
Проєкт народжувався складно. Його концепція виникла у 2025 році під час телефонної розмови авторки та сценаристки Аліни Хрищук із співзасновницею свята Лесею Воронюк. Команда телевізійників упродовж пів року мандрувала містами України. Географія зйомок виявилася вражаючою – від українських полярників в Антарктиці до діаспори в Канаді та Об’єднаних Арабських Еміратах. Автори прагнули показати вишиванку не лише через призму гордості. У фільмі відрефлексовано і національний біль, зокрема, розказано про родини військовополонених, які вишивають рушник надії.
Суперечки довкола офіційного статусу та феномен вільної волі
Свято має лишатися народним. Сьогодні в інформаційному просторі точаться палкі дискусії щодо надання Дню вишиванки статусу державного. Громадська організація в Чернівцях навіть виступила з відповідною офіційною ініціативою. Проте самі фундатори руху, серед яких Леся Воронюк та Олександр Ткачук, котрий зараз захищає Україну на фронті, мають іншу думку. Сценаристка Аліна Хрищук в етері Українського радіо Житомир зазначила, що автори ідеї тепер навіть пишаються тим, що свято не стало офіційним. Феномен події полягає саме в тому, що вільний народ єднається за власним бажанням, а не за вказівкою зверху.
Від поодиноких диваків до півтисячного натовпу на вулицях міста
Житомир має власну унікальну історію вишиваного руху. Своїми спогадами поділився співзасновник місцевої ходи, а нині молодший сержант ЗСУ Ілля Грицанюк. До 2014 року невелика група однодумців просто гуляла містом у національному одязі під здивовані погляди перехожих. Справжній прорив стався після Революції Гідності на хвилі колосального патріотичного піднесення. Активісти київського та житомирського Майданів організували першу масову ходу. Оголошення друкували та безкоштовно розклеювали на під’їздах житлових будинків за підтримки місцевої фірми. Тоді на вулиці неочікувано вийшло близько 500 людей.
Організатори з подивом побачили сотні абсолютно незнайомих облич поза межами своєї звичної “бульбашки”. Згодом масштабні акції підхопила місцева влада. Активісти одразу налагодили конструктивну співпрацю з мерією для перекриття доріг та забезпечення супроводу поліції. На новий рівень свято вийшло, коли одна з учасниць процесу Ніна Рябенко очолила міське управління культури. Тоді в Житомирі влаштовували великі концерти та тематичні кінопокази. Згодом ця масштабна традиція у місті, на жаль, фактично зникла.
Нинішня пасивність міської ради викликає обурення у ветеранів руху. Наразі чиновники обмежуються лише точковими дитячими майстер-класами. Ілля Грицанюк переконаний, що причиною відсутності великих зборів є не безпекова ситуація, адже алгоритми реагування на тривоги давно відомі. Військовий вважає таку позицію ганебною та пов’язує її з небажанням брати відповідальність і розбудовувати громаду. Ті, хто започатковував рух у Житомирі, зараз змінили вишиванки на військовий “піксель”. Серед них – Юля Чепюк зі 115-ї бригади та десантник Вадим. Патріоти захищають країну зі зброєю або активно волонтерять, вважаючи форму головним вбранням сьогодення.
